ПаФаСнАя™, 34 - 14 декабря 2007 17:43

Хто кликав тебе в безхмарне моє існування?
Хто чарами змусив нестримно так покохати?
Здалося мені, чи це справді твоє побажання
За всі мною розбиті серця ось так покарати?

Поки ти не прийшов, було небо безхмарним,
Було весело й ясно, мов у дитячому сні,
Не полюбити сподівання було просто марним,
На цьому й закінчилися дитинства дні.

Тепер я завжди думкою лечу до тебе
Й ніяк не можу я забути ніжний образ,
Що зміг мене підняти аж до неба,
Але чомусь так швидко опустити враз...

І я розбилась, серце вже не б’ється,
В душі – руїна, дихать нема чим,
А кров моя давно уже не ллється –
Ти смерчем зруйнував це все страшним!

Так, так! Це ти, хто зруйнував мою реальність
І просто втік кудись в далекий край,
А я ж то вірила у цю банальність,
Що нібито ти подаруєш мені рай.

Я простягнула руки, щоб дістатися до тебе,
Ось я побачила тебе... Та ні, здалось,
І, розуміючи, що зовсім я тобі не треба,
Я, мабуть, так і вмру, марно чекаючи чогось.

• 
• 
•